Розбороняла котячу бійку.
Рижий амбал мастив мого Люню.
І заодно залишив сліди своїх зубів. На мені.
Вся правиця в зеленці. І три укуси напямять. Аж кістка ниє.
От жопаґ

Як шкода....так боляче шкода. Мучить сумління, та вже пізно..Смерть не дає змоги виправити помилку.
Черстве, сухе серце, байдужість...А йому було потрібно так мало - трохи ласки, теплого слова. А тепер його немає. Ніхто його не згадує, ніхто не жаліє його загубленого життя. Як шкода..опісля..

Щось не відчутно глобального потепління. Швидше, чекає нас новий льодовиковий період. Морози такі, що в носі сосульки утворюються. Як до такого пристосуватись!!!
Буду чекати тепла, як природа, а радіти весні так, наче коханій людині :)))

Тихо.Пізно.Сніжно.
Степ і далина.
Усміхнися ніжно, не сиди сумна.

Ніч ясна і тиха
наче з кришталю.
як нікого в світі,
я тебе люблю...


Люблю цей простий віршик ще з дитинства :))

Страх скидає пелену з очей. Тепер зрозуміла багато речей, і чимало з них набули протилежного значення. Прийшов спокій. Але з ним і втома...Краще позбутись ілюзій зараз, аніж потім переживати свої помилки.Попри все повинно бути відчуття щастя...але чомусь його немає...Залишився гіркий осад. І ніхто в цьому не винний.

Інтуїтивний звязок між людьми - це відчуття гострих переживань іншого на собі. Така рідкість. Рідкість,яка ще не траплялась в моєму житті...

Вчені кажуть, що людство стає все красивішим. З кожним століттям, а тепер і поколінням, народжуються діти, в яких риси обличчя і кольоровий тип гарніший від їх батьків. Людство набуває інфантильних рис обличчя - великі очі і маленький ніс. Яскравіше це спостерігають в чоловіків. Що ж, мабуть, скоро конкурси краси будуть непотрібні. Всі будуть прекрасними :)))

Всі дні подібні один до одного. Дрібниці і незначні деталі починають набувати особливого значення. Час тікає, як вода з рук. Розуміння суті поступово осягається...
Життя - це спіраль, кожний виток - повторення того, що йде від центру.

Кого стосується кожне окреме твердження?Яскравого оптиміста чи пригніченого песиміста?
.... - це людина, яка надіючись до останньої хвилини на краще, зустрічає смерть як крах всіх сподівань...
...- чекаючи гіршого, сприймає смерть як звільнення...




Це такий психологічний тест, який використосують у Великій Британії, на визначення вміння вибратись із протиріччь :))))))))))

Викликає сміх, ні, навіть не сміх, а насмішку понтування дівчинки з сім'ї новоявленого панка війтівецького розливу, що жити треба в русі, змінах, подорожах. "Ой, я така легка на підйом, люблю подорожі, нові знайомства, цікавих людей. Не розумію тих, хто постійно сидять вдома. Я - за таке розширення світогляду". Особливо жалюгідним таке понтування виглядає перед простою дитиною з села, якій довелось бути сусідкою цій ханжі. Цікаво, що ти сама по собі варта без грошей твого тата, який у певний час мав наглість накрасти у своїх же односельців, а тепер корчить себе самодостатнього і високорозвиненого фраєра? Чи ти собі уявляєш як може простий українець/українка прожити на той мізер, що заклала в бюджеті держава?
І стоїть ця сільська дівчинка, слухає, махає головою, попутньо відчуває себе нікчемою, за те, що сама не має змоги отак закатати оченята і розпливатись в судженнях, що вона поважає, а що ні.
Коротше, ще один приклад людського гімна. Сподіваюсь, що життя її отеше. В свою чергу, коли таке чую, стриматись не можу. Кажу, що думаю про таке б...цтво.